Народився 17 січня 1995 року в місті Києві, Україна, у родині юристів. Закінчив зі срібною медаллю гімназію №34 «Либідь» ім. Віктора Максименка в місті Києві. У 2013 році вступив на юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У 2015 році вступив до Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де навчається на військового юрисконсульта. Засновник громадської організації «ЛДЛУ». У вересні 2015 призначений Радником Президента.
Захоплюється рок-музикою багатьох напрямків та сучасним кінематографом. Цікавиться теорію редагування та проблемними аспектами української філології. Досліджує практику застосування кримінального законодавства та структурну організацію злочинних інституцій, розроблює методику протидії політичним та фінансовим злочинам. Вивчає британську та американську моделі карного процесу. Володіє англійською (спеціалізується на юридичній лексиці) та німецькою мовами. Сповідує цінності прогресивного лібералізму.
Неавтобіографія
«…Починати щось нове у сфері громадської діяльності завжди важко, адже бажаний результат не має прямої залежності лише від зусиль когось одного: для вагомих досягнень необхідна гарна команда.
Саме в цьому факторі і криється основна причина моєї віри в “ЛДЛУ” і в її перспективи. Представники різних спеціальностей і світобачень у ній об’єднані спільною метою і кожен, добросовісно виконуючи свої функції, вносить свою лепту у розвиток організації.
За натурою я не є ідеалістом і розумію, що ми у дечому молоді і недосвідчені, однак нашою метою є розвиватися і допомагати у цьому іншим, за мірою можливостей привносити в суспільне життя України свої корисні здобутки і робити власний внесок у розбудову поки що молодого українського громадянського суспільства.
Тут кожен готовий робити щось не за гроші, а за ідею європейської країни, що, власне кажучи, особисто мене справді надихає.
Адже для нас Україна — це перш за все не пишні гасла і навіть не багатовікова історія. Це важливо, однак не те.
Україна сьогодення — це люди, яким випало жити у такий час, коли вже не можна залишатися безмовними спостерігачами суспільних і політичних процесів.
Україна зараз — це ми. І ми не маємо права бути пасивними.
Нині в наших руках відповідальність за майбутнє, у якому доведеться жити нашим нащадкам, і вона має бути присутньою як у наших помислах, так і в діях.
Саме тому я і готовий робити все, що від мене залежить, щоб Україна стала тією країною, за яку не буде соромно перед дітьми.
Виникне потреба показати щось власним прикладом — піду і покажу, бо це єдиний вихід. Адже, як я вже зазначав, країна — це кожен із нас і перспектив у неї буде мало допоки більшість не буде свідомою.
Моя думка така, що краще одна людина, яка зробила маленьку, хорошу і корисну для суспільства справу, аніж десятеро, котрі це обговорять і не зроблять нічого.»
