Народився 29 травня 1996 року в смт Глеваха, Україна, у родині IT–спеціаліста та спортсмена. Стипендіат голови Київської обласної державної адміністрації. Закінчив зі золотою медаллю Глевахівську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів. У 2013 році вступив на юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У 2015 році вступив до Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де наразі освоює фах військового юрисконсульта. У листопаді 2015 призначений Радником Президента громадської організації «ЛДЛУ».
Поціновувач рок-музики напрямків new wave, shoegaze і post-punk. Захоплюється філософією (класичною європейською та постмодерною), традиційною логікою та теорією аргументації. Досліджує антагонізм ліберальних та соціалістичних ідей, а також стратифікаційні процеси у сучасному суспільстві. Вивчає проблемні аспекти теорії права та типології праворозуміння. Володіє англійською та німецькою мовами. Сповідує цінності поміркованого лібералізму.
Неавтобіографія
«…Донедавна я принципово не уявляв себе в лавах тієї чи іншої публічної спільноти. І, чесно кажучи, не бачу в цьому своєї вини. Протягом двадцяти років у нас, звичайних українців, так чи інакше формувалася огида до суспільно-політичної сфери життя. Політичні партії — збориська лицемірів та брехунів, що керуються закулісними ляльководами у своїх шкурних інтересах, громадські організації — ті просто паразити, що існують заради існування, імітуючи суспільну активність та періодично стрясаючи медіапростір нікому не потрібними словами. Такий стан речей існує з часів початку української незалежності, інколи перериваючись революційними вибухами, і мало що свідчить про його можливий кінець. У такій атмосфері мабуть і не варто розраховувати на появу інших поглядів.
Водночас поряд зі скептичним ставленням до потенційної громадської активності в мені формувалась інша особливість — загострене відчуття соціальної несправедливості. Я відверто не знав, що робити і як робити, проте на інше питання — чому робити? — відповідь була однозначна: бо так далі бути не повинно.
Від того часу, часу усвідомлення неможливості продовження існування суспільства в тому форматі, у якому воно є, я почав шукати рецепт. Рецепт успішного зцілення країни та становлення її на рейки соціального прогресу. І я його знайшов, навіть не один: безліч ідей та концепцій, які пропонували десятки мислителів зі сторінок сотень книг. Та цього було занадто мало. Чогось не вистачало для повноти картини.
Втраченим пазлом виявилась дія. Я міг би прочитати тисячі книжок, навіть вигадати щось своє, але все це мало б небагато сенсу без практичної діяльності. Чим би я тоді відрізнявся від армії кухонних теоретиків та диванних вояків, що ними завжди повнилося суспільство?
Тоді я знову повернувся до пошуків, хоч завдання цього разу і набуло більш складного характеру: знайти однодумців (особливо якщо взяти до уваги ту невтішну характеристику суб’єктів суспільно-політичного поля, що була надана вище).
На щастя, обставини звели мене з «ЛДЛУ». І хоча спершу мені здалося, що ця організація нічим не відрізняється від десятків подібних, я доволі швидко змінив свою думку. Справа не тільки і не стільки в єдності ідеологічних поглядів, а в тому, що за членами «Ліги» я побачив найголовніше — бажання діяти та не зберігати status quo стосовно реалій сьогодення. Більш того, для мене достоту очевидним є факт, що на сьогоднішній день єдиною ідеологічною платформою, котра найкраще відповідає інтересам суспільства, є лібералізм. Можна вести безкінечні дискусії стосовно цього, проте на користь ліберально-демократичних ідей свідчить найголовніше — успішна практика їх втілення в життя.
Саме тому я щиро вірю, що нашій організації вдасться змінити ситуацію та допомогти побудувати країну на засадах свободи та справедливості. Українське суспільство, майже двадцять років висячи у ідеологічному, соціальному та економічному вакуумі, втомилося від пустих слів та заслуговує на краще. Воно заслуговує на дію.
Я в свою чергу можу лише запевнити, що докладу максимум зусиль, аби досягти поставленої мети.
Хоча ні: максимум зусиль — занадто мало.»
